Казкова Грушка

Пам'ятаєте грушу, на якій "росли" бублики,  з казки про язикату Хвеську? Так от, така Грушка є у Львові. Але ростуть на ній не бублики, а зефір, брауні, чізкейки, тортики й солоні пироги. Ми поговорили з засновницями цього казкового місця про успіхи й невдачі, цілі та, звісно ж, про випічку.

Початок

Оленка: Почалося все з провалу. Ми вибрали не тих партнерів.

Леся: Я завжди хотіла мати власну справу, а оскільки є досвід роботи у сфері харчування, то у планах були на кав’ярня або ресторан. Звісно, одного досвіду не достатньо, потрібна команда професіоналів, і коли такі люди з’явились, ми вирішили спробувати. На жаль, чи то на щастя (посміхається), у нас виявились різні погляди щодо розуміння суті партнерства та методу ведення бізнесу. В результаті ми з Оленкою залишились удвох. З приміщенням і обладнанням… і досвідом. Вирішили, що не будемо це все просто так залишати.  Могли продати обладнання і повернути собі гроші, але вирішили, що це  добра справа. І вона може привести нас до того, про що ми мріяли.

О. Вирішили не опускати руки, а вчитись новому! В той момент, коли я зрозуміла це кінець, відчула - ми потягнемо, ми в силі. Перебрали мільйон назв. Дуже довго не могли визначитись. Одного разу наша подруга Ореста за кавою запропонувала назву Грушка. І вона прижилась. Це майже так само просто як і яблуко.

 Про випічку

О. Не можу сказати, що все життя цікавилась випічкою – я не аж така домогосподарка. Спокійно було на душі, бо маю маму, кондитера-технолога за освітою і з великим  практичним досвідом. Я все життя була біля випічки, адже ми готували разом. Але лише працюючи тут, відчула - так, у мене виходить. Щоправда, завжди можна передзвонити мамі з приводу технічних питань, адже дуже рідко буває, що рецепт ідеально вдається з першого разу. Звісно, щось просте виходить, але Павлову (торт або тістечко з безе та ягодами й кремом – авт.) я пекла 5 разів, доки отримала ідеальний варіант.

Л. У мене за спиною 7 років роботи у дуже успішній мережі концептуальних закладів “Fest” і один з засновників, Юрко Назарук завжди казав, що якщо ти хочеш добре зробити якусь справу – ти маєш пропустити її через себе. Кожного разу, коли вони відкривали новий ресторан він заглиблювався в його тему, концепцію, дуже багато читав.  От і нам довелося пірнути в це море інформації. На перший погляд випічка – це нічого складного, але навіть у звичайнісінькому чізкейку стільки деталей, що випустиш якусь дрібницю - і у тебе нічого не виходить... Словом, це справді виявилось непросто і нелегко.

О. Але в кінцевому варіанті Ти отримуєш велику винагороду за ці всі «проробки»,бо вже точно знаєш як треба! Коли ти печеш так, а потім інакше, а тоді ще інакше, доки не досягаєш бажаного результату! Справді, це захоплює і надихає!

Л. Чому не завжди все виходить за рецептами з інтернету, та й навіть якщо подруга поділиться власним переписом? Непрописані деталі, також є речі, які є очевидними для досвідчених пекарів, і тому початківець не завжди робить так, як потрібно. Ну й звісно талант та настрій людини, яка це робить має вирішальне значення.

Стандарти

О. Дуже класна відправна точка, коли ти щось десь спробував, воно ідеальне і ти маєш орієнтир. Чудовий варіант спробувати щось в Європі, приїхати і відтворити вдома. Я, напевно, страждаю надмірним перфекціонізмом, але проробки для мене не лише показник смаку. Це також тест на те, як зберігається продукт. Без холодильника, в холодильнику, в вакуумній упаковці. Але бувають і кумедні ситуації. У мене на обвітрюванні стояв зефір – я знала, що він вже несмачний, але лишила для того, щоб подивитись як він себе поведе. Прийшли замовниці, і спробували цей несвіжий зефір, хоча я й запевняла, що не варто. В результаті, сказали, що він чудовий, хоча мені він був вже зовсім несмачним. Мені здається, що я часто цим псую людям враження – даю спробувати щось, але попереджаю: «ну, воно засолодке», «ти спробуй, але це не вийшло». Але просто тому, що вже знаю, як має бути ідеально. Справді, це дуже добре, коли ти ставишся до власної продукції як споживач, але дуже прискіпливий, а не як кондитер, який хоче полегшити собі роботу.

Л. Проблема пострадянської освіти (і не лише кулінарної) – це те, що тобі дають стандарти, і не дозволяють від них відступатись, хоча закордоном, якщо ти вивчаєш базові закони будь-чого, то маєш право на імпровізацію. Кондитери, з якими мені доводилось працювати не раз казали: «ти не розумієш, так не може бути». Але часто не могли навіть пояснити чому ні. Тому відсутність спеціальної освіти – наш плюс, ми не обмежені стандартами, а орієнтуємось на смак.

Замовники

О. У нас найкращі замовники в світі. Дуже щирі і чесні. Ми надзвичайно їх цінуємо. А ще жодного разу не відмовляли в нестандартних замовленнях. Наприклад, недавно пекли мацюпусіньке брауні, щоб матуся вранці привітала свою донечку з днем народження – це тааак мило. Або величезну булочку для гамбургера. Або  7–ми кілограмовий торт, який за смаком мав бути точно таким же, який пече племінниця нареченого. Намордувалааались з ним, зате самі бачили, як гості по три шматки цього торта з’їдали. От недавно дзвонить замовниця і каже: «вчора з’їла ваш чізкейк, а сьогодні вранці прокинулась і думаю: де я його маю взяти той сирник”. Або, наприклад, у нас є замовник грек – бере у нас печиво для своєї кав’ярні, недавно ми йому пропонували нову версію печива, а він каже: «не ображайтесь, але мені не сподобалось» - і таке буває. Але усі ці щирі відгуки дуже надихають і дають розуміння що ми на правильному шляху.

Цілі

О. Хочеться годувати львів’ян справді кльовою випічкою. Щоб не було так, що ти поїхав кудись, щось спробував, повернувся додому – і тобі цього дуже хочеться, а нема де взяти. І нема іншого виходу, ніж пекти це самому. Не кожен хоче і має час цим займатись.

Л. Та і не у кожного вийде. Насправді, це дуже добре, що у Львові багато кондитерських різного формату, які мають свій контингент. І цей кондитерський бум дуже позитивний, але є ще багато вільних ніш. Крім того, з’явилось поняття модної випічки – такі собі модні тенденції в світі солодощів. Хочеться, щоб люди мали можливість спробувати такі новинки саме у нас.

 Увага! Невдовзі стратує новий спільний проект пекарні Грушка та нашого блогу! Слідкувати за оновленнями можна тут

Фото: Ліза Власенко
           Катя Головко
Текст: Саша Власюк

                                                                                                                                    

Осінній пікнік

Все-таки Львів – культурне місто. Тут відбуваються чудові події: фестивалі, презентації книг, літературні читання, різноманітні виставки. Так, туди ходять не всі, але ж то таке. Їжа духовна. А як справи з їжею фізичною? Це ми й спробували зрозуміти, відвідавши Осінній пікнік в парку культури.

Слово «пікнік» в назві й місце проведення наштовхнули на думку, що це продовження концепції Парк-пікніку, який відбувся навесні і справив неабияке враження. Але, очевидно, організатори якраз на це й розраховували – події не мали між собою майже нічого спільного, натомість на деталь з назвою повелись не лише ми. Але назвою ситуацію не врятуєш.

Для проведення пікніку виділили надзвичайно малу площу одразу біля входу в парк. Хтозна, чому, але вийшло ніяк.

Погода також підкачала – цілий день накрапав дрібний дощ. Тому для яток виділили один тент і кілька дерев’яних будок, ще одним тентом  прикрили місця для відвідувачів. Але сидіти там не хотілось – було незатишно.

Організатори пікніку акцентували увагу на тому, що буде багато гарбузів і кукурудзяний басейн. Багато гарбузів це, вочевидь, ті, які стояли на столі для карвінгу – смішно, бо навіть зона була маленька і порожня.

А басейн був по коліно навіть п’ятирічним дітям (особисто я не розраховувала на щось грандіозне, але літери на рекламці були більшими, ніж той басейн.

Окрема стаття – розваги. Знову ж-таки, розраховані вони були на дітей, але виглядало все… гм, дивно. Тобто все, що ми бачили за годину на пікніку – це 10 хвилинна сценка про гарбузову родину, зачитана злегка наркоманським тоном. Потім для якоїсь гри зібрали команди, а тоді мало не одразу їх розпустили. Ми так і не зрозуміли, що то була за гра.

Ще здивувало, що свято начебто було, насамперед, для дітей, але це не заважало підозрілим особам вештатись територією. За цим НІХТО не слідкував.

Їжа. Тут теж похвалитись нічим. Кілька точок стаціонарних закладів, які не пропонували нічого нового: Music lab, Burger joint та інші, і кілька точок з солодощами. Під тентом було дешевше, натомість пекарня в дерев’яному будиночку виставила захмарні ціни – знаю, скільки коштує тепер маскарпоне для крему, але 30 грн. за кексик – це занадто.

Хоча тарт від Cup`n`Cake хоч і коштував усього 15 грн. виявився жахливим. Шоколадний він був лише візуально – смак нагадував пластилін. Не знаю, в чому особливість рецепту, але не засмакував анітрохи.

Також смачним було натуральне печиво від "Крихти". Та й їх оформлення виглядало краще, ніж у багатьох інших.

А ще солодощі від дівчинки, що стояла на куті й продавала різне печиво коштували дуже дешево і всі, без винятку, були смачними.

Отож, Осінній пікнік для мене виявився повним провалом – несмачно, невесело, нецікаво. Найбільшим його плюсом були промоутери «Ярич», які роздавали усім безкоштовне печиво.

Але хіба це те, заради чого варто дощової суботи йти в парк? Аж ніяк. Сподіваюсь, надалі буде більше якісних гастрономічних подій, а подібні «фестивалі» просто припинять своє існування.

Фото: Ліза Власенко
           Катерина Головко
Текст: Олександра Власюк

Домашні стартапи: Cupcakes. Made with love

Сьогодні пропонуємо вам познайомитись з Юлею, яка готує чудові капкейки, навіть попри те, що в майбутньому планує бути... стоматологом. Ми поговорили про випічку, рецепти, а також про те, чому не варто хвилюватись за свої зуби, якщо любиш солодке.

Про випічку

Печу я з самого дитинства. Тому що я жінка, напевно. Це ж в крові у кожної жінки. Але це домашня випічка, нетоварного вигляду. Просто щоб потішити себе солодким. Перше, що у мене вийшло таким красивим, це торт на День народження коханому. Я намагалась вигадати йому класний подарунок, і вирішила, що зроблю його власноруч. Коли почала роздумувати, що саме це буде, то запитала поради у подруги, яка пекла різні смачні штуки. Мій коханий страшенний шоколадо- і кавоман. Тож подруга порадила мені Захер, якого я ніколи не пробувала. І от, я почала шукати рецепт, дивитись різні відео… Цей торт вийшов у мене ідеально гладесеньким з першого разу. Я навіть не думала, що так вийде. Після того, на день Святого Валентина я знову вирішила зробити йому солодкий подарунок – спекти капкейки. Звісно, вони у мене вийшли не такі ідеальні, але випічка мене потроху затягнула. От я і почала пекти капкейки все частіше й частіше. Мама нервувалась, казала, що досить їх вже вдома. Тому я й вирішила спробувати їх продавати.

Про приготування їжі

Коли ти готуєш раз на місяць це класно. Начиталась рецептів, подала м’ясо у червоному вині запечене… А коли це день у день, і за вечір це все з’їдається, а треба готувати тричі, а то і більше рази на день, мити той посуд, то вся ця рутина тебе засмоктує. Саме готувати, бо пекти це для мене кардинально інакше.

Про рецепти

Я не печу торти за рецептами. Придумала, зробила і віддала. Просто питаю у замовника, що йому подобається, а далі імпровізую. Єдине, що я готую за рецептом – це макаруни.

Минулого Різдва я вперше в житті пекла пампухи. Я люблю здобне тісто, щоб воно було пухке і ніжне. Тому готувала їх за рецептом мами мого хлопця, бо моя бабця любить прісні пампухи. Цей рецепт  особливий тим, що в тісто додається ціле яйце, а не лише жовтки, як зазвичай. Бабуся дуже здивувалась такому варіанту приготування, але результат перевершив усі очікування.

Рецепти зазвичай шукаю в інтернеті, але лише на англомовних сайтах. Наші навіть не беру до уваги. Або на французьких сайтах.

Про те, чого не люблю

Я не люблю українську кухню. Лише пампухи. Найбільше з рожею та яблуком.

Тісто без яєць не робитиму ніколи. Це не смачно. Тісто має бути тістом.

Про власну справу

Хочу починати власну справу з чогось маленького, невеличкої точки. Якщо все буде добре – хочу ще одну таку ж. А тоді вже можна думати й про магазин. З високими вітринами, білими з рожевим стінами. І щоранку туди привозили б з пекарні багато капкейків.

Це можна порівняти зі спортзалом. Коли ти ходиш, бачиш результат, то тобі й далі хочеться ходити. Так само і тут, коли я печу, люди смакують, пишуть відгуки, то це надихає розвиватись. А ще мене надихає мій хлопець, який це все куштує.

Про те, чому чізкейк і сирник не одне і те ж 

Підіть в гості до господині, яка готує сирники. Подивіться, як вона бере смачнючий домашній сир, додає туди свіжі яйця, виварює це все. А тоді підіть в ресторан в центрі міста, де беруть сир філадельфія з солоним присмаком, печиво і готують чізкейк. Це ж різні речі.

Про солодощі та стоматологію

Якщо нормально чистити зуби – двічі на день по три хвилини, то можна їсти скільки завгодно солодкого. Тільки тоді страждатимуть уже не зуби.

Гостинці від Білки

   Нещодавно ми усією дружною командою Їжоботаніка відвідали чи не легендарну Білку. Легендарну тому, що не встигли вони відкритись, як серед знайомих і не дуже мені людей вже тільки й мови було, що про них. А все тому, що Білка, як проект, існує доволі давно, і поява закладу - це, наче, переїзд у нову, простору квартиру, де можна спокійно приймати гостей.

   Білка живе не у лісі-лісі темному, а на четвертому поверсі ТЦ Роксоляна, що на площі Соборній. І місце, скажу прямо, неоднозначне. Так, краєвид з вікон пекарні надзвичайний. 

   Так, відчувається, що усе навколо дихає новизною і Білка зі своїм інтер'єром не нагадує більшість пошарпаних зумисно львівських туристичних закладів.

   Але є свої "але". Торговий центр не передбачає наявність туалету на окремій площі, тому готуйтесь спускатись поверхом нижче, щоб помити руки. І так, якщо хочете зберегти їх стерильно чистими - їдьте ескалатором і не торкайтесь поручнів. Не хочу Вас обдурити - ми не питали у працівників Білки про можливість помити руки в самому закладі, але й не помітили туалету або рукомийника. Ще одне невеличке "але" - якщо вмоститись біля скляних стін, то можна відчути себе рибкою у акваріумі. Та це дуже легко виправити - пересядьте або використайте одну з прекрасних дерев'яних ширм, і вже ніхто не потурбує Вас.

   Що до меню, то Білка, як ведеться з дитинства, завжди передає солодощі. А тому тут їх повно. Торти, тарти, пироги, чізкейки, тістечка, солодкі панкейки, печиво, цукерки, солодка гранола... Список безкінечний і поповнюється новими варіантами регулярно, бо на кухні Білки працюють люди творчі, й творчість ця втілюється у нових смачних шедеврах. 

   Для тих, кому солодкого не хочеться Білка має в запасі й несолодкі пироги та тарти. А ще супчик і салат. Навіть якщо Ви на суворій дієті, Білка не дозволить Вам померти з голоду.

   Напої. Білка любить дітей, а діти не люблять п'яних. Тому алкоголю Ви тут не знайдете. Ми трішки знайшли, але це, вочевидь, бешкетували не дуже чемні гості, що мають гарний смак:) 

   Насправді ж, в меню можна знайти хорошу каву, чай і смачні лимонади. Для останніх можна купити ще й еко-пляшку й забрати все з собою.

   Про з собою - Білка неймовірно любить і вміє пакувати гостинці. Ба, більше - якщо Ви захочете принести тортик чи пиріг додому - він коштуватиме трошки дешевше, ніж якщо купувати його окремими шматочками. Тому забирати щось із Білки додому круто, хоч і важко не залишитись біля цього вікна й не помилуватись вечірнім чи ранковим Львовом...

   Про ложку дьогтю. Моя дуже хороша знайома натрапила на неприємну річ у чарівному пирозі Білки - волосся. І хоч персонал повів себе більш, ніж чемно, приніс печивко-вибачення, Христина, напевно, ще не скоро піде туди знову. Я чудово розумію, що подібні ситуації трапляються навіть в найкращих ресторанах, але... Словом, час покаже.

   Білка - одне з таких потрібних Львову місць для львів'ян, а не для туристів. І дуже хочеться, щоб це чудове місце виправдало покладені на нього очікування і не розчаровувало натхненних красивими фото людей. Тепер Ви знаєте, звідки Білка передає гостинці - прийдіть і отримайте свій!

   Фотографували:   Лізавета Власенко

Ігор Устинський

Катя Головко

Текст: Олександра Власюк

От блін!...Перепрошую, млинець

   Є на вулиці Краківській, яка веде до самої площі Ринок, маленьке віконце, куди від ранку до вечора стоїть черга. Величезна черга. І скільки я там проходжу - стоїть вона й стоїть. Рухається звісно, люди забирають млинці, йдуть далі, але підходять нові й нові, що створює ореол таємничого незвіданого неймовірного смаку тамтешніх млинців. От ми усією командою ходили-ходили повз - і не втримались. Вирішили на власних смакових рецепторах перевірити, що ж то за диво, за яким і пів години вистояти не шкода.

  Заклад з не надто претензійною назвою "Млинець та кава" - це просто віконце у стіні, за яким ці млинці одразу і готують. Черга доволі довга майже завжди. Це начебто й мінус, але з іншого боку - це плюс - центр міста, безліч знайомих, і очікування млинця переростає у дружню зустріч, а то й не одну. Хоча, такий чудовий розвиток подій можливий лише якщо Ви нікуди не поспішаєте. В іншому разі - цей заклад не для Вас.

  Меню. Крім трьох видів млинців, які є на фотовивісці, а саме банан-нутелла, полуниця-білий шоколад та курка-сир, є ще кілька, але поки не дійдете до самого віконця - не дізнаєтесь про них. Це млинці з джемом, шинкою, потрійним сиром, тощо. Ціни коливаються в межах 15-26 грн. Кава також без претензій - американо, лате, капучіно. Є чай і холодні напої.

  Головне. Млинець був відносно смачний. Чому відносно - йому чогось бракувало, однозначно. Стоячи в черзі я помітила, як дівчата виймають вже натертий упакований сир з холодильника, розумію, що це фастфуд, але навіть смачний сир втрачає смак при такому зберіганні. Курці бракувало спецій, а сам млинець був доволі товстим, хоч ми втрьох так і не визначились - добре це чи зле. Єдине, що тут він більше нагадував панкейк, ніж французький креп, який роблять тонюсіньким. Не було надзвичайного смаку й у соусів. Крім того, маю сумніви що до належного прибирання робочих поверхонь - дівчата просто не мають часу ні на що, крім млинців. Але, такий потік людей дає Вам непевну гарантію, що продукти відносно свіжі.

  Словом, на мою думку і загальну думку команди Їжоботаніка - не вартують ті млинці такої черги. І не є їх ціна цілком справедливою. Звичайний собі фастфуд, який дивним чином захопив величеньку аудиторію. Не кажу, що там їсти не можна, бо вони мають два списані грубі зошити прекрасних відгуків, але вважаю, що у середмісті Львова можна знайти більш достойні та швидкі місця для перекусу.

  Важливо: буквально за кілька хвилин після публікації посту мені стало відомо, що моя знайома твіттерянка Іра після млинця почувається не надто добре. Стверджувати, що це отруєння і саме млинцем ми не можемо, але маємо те, що маємо. Деталі цієї історії додам пізніше.

Фото: Катерина Головко

Текст: Олександра Власюк

Домашні стартапи: Солодка Ластівка

Відсьогодні у нас діятиме нова рубрика, де команда Їжоботаніка спілкуватиметься з людьми, для яких їжа – це захоплення, робота, мрія і натхнення водночас. З тими, хто, поки що, не відкрив власний заклад, але завдяки інтернет-павутині тішить оточуючих своїми смачними витворами. І відкриватиме цю рубрику красуня Наташа Ареф’єва та її домашня пекарня «Ластівка» - дівчина, яка вважає своїм хобі здійснення мрій, і впевнено рухається до своєї мети.

Звідки у тебе з’явилось захоплення випічкою?

Напевно, все почалось з того, що подруга (вона дуже любила готувати, а я взагалі нічого ніколи не готувала, навіть,  банально, канапку не могла зробити) завжди  казала, що хлопці люблять дівчат, які вміють готувати. Ну і я слухала, слухала, слухала, а потім, як то кажуть, почала мотати на вус (сміється). І почала потроху вдосконалювати свої здібності, і почала готувати. Чесно кажучи, своїм захопленням завдячую подрузі, хоч я їй і не говорила про то, але це так. Всі хотіли вийти заміж і всі хотіли, як то кажуть, мати увагу хлопців (сміється).

Тоді чому саме солодке? Шлях до серця чоловіка, він же лежить через якесь м’ясо, зазвичай.

Так, через якесь м’ясо. Я навіть не знаю, чому солодке. Я просто сама дуже люблю солодке, а от м’ясо взагалі майже не їм. А готувати, те, що я не їм… На мене також вплинула книжка Деніела Харіса «Шоколад». Це для мене взагалі ідеал. Я мрію про таку кондитерську.

А чому саме «Ластівка»? Я читала десь, що це ім’я собаки?:)

Ім’я «Ластівка»… Завжди казала, що люблю час, коли літають ластівки. Ну тобто…

Перед дощем і ввечері. Завжди вони літають перед сутінками. І от в дитинстві, коли мене питали: «Який твій улюблений час? Ранок, вечір?» А я завжди казала: «Час, коли літають ластівки». І це, напевно, вплинуло на те, що «Ластівка». До того ж, вони дуже енергійні. Я знаю, що на місці всидіти не можу, я повинна увесь час вдосконалюватись, завжди літаю кудись, бігаю, в мене от відпустка навіть – не відпустка, якщо чесно (сміється). Тобто відпустка на роботі, купа замовлень. А якщо я вдень працюю в «Комуні», то вночі приходжу й починаю пекти.

А коли ти спиш?

Ну, десь о третій лягаю, на одинадцяту в «Комуну», десь о пів на одинадцяту встаю.

Ластівки, вони взагалі не зупиняються. Ти колись бачила як ластівки рухаються? Вони весь час просто літають, такі енергійні. Для мене ластівка це якась така галочка, яка увесь час літає туди-сюди, туди-сюди. Ластівок які сидять я бачила, хіба що, на якихось картинках. Ну так, і собака у мене Ластівка. Але названа вона не в честь ластівок, а російською Ласточка - тато запропонував назвати її Ластою. І ім’я отак трансформувалось.

В зменшувально-пестливе?:)

Так. Хоча, ім’я пекарні спочатку було не «Ластівка», а «The Swallow bakery». Починали ми з подругою, на першому Парк-Пікніку. Ми так назвались, і одразу зрозуміли, що для людей це важко. Ну тобто, bakery, ще півбіди, а The Swallow… Насправді дуже важко було. Десь з березня до грудня місяця ми були «The Swallow bakery». І навіть в грудні моя мама не знала, як називається домашня пекарня її дочки (сміється) тому, що не могла запам’ятати назву. І потім був Гармидер і… Ми вперше прогоріли. Тоді було дуже холодно, ніхто не приходив. Організація заходу була дуже хорошою, але місце було невдалим.

А де це було?

Біля Свічкової мануфактури, біля Домініканського собору. Там була незручна місцевість для зимового ярмарку. На вулиці було дуже холодно, 10 градусів морозу і нас було тоді троє – я, подруга і її чоловік. Подруга тоді не витримала і я залишилась одна. Насправді це був переломний момент для мене, бо я хотіла все покинути. Думала, що сама не впораюсь. Але, я не знаю, що дало сили.

Коли ти вперше вирішила, що хочеш продовжувати?

Якщо мені кажуть, що я не зможу – це змушує мене рухатись далі. Я тоді готова все пройти. Я готова йти напролом. Наприклад, мама часто мені каже щось таке… От перше замовлення у мене було торт «Спартак». Мені замовили його три кілограми. До того я взагалі ніколи «Спартак» не готувала. А у мене є така дивна риса – я не боюсь братись за те, чого не вмію. І мама завжди з цього сміється, каже, що я не зможу. Не скажу, що в мене батьки не вірять. Вони в мене вірять, але наодинці – сядуть, поговорять між собою, яка у нас дочка молодець. А мені… Ну, напевно, якщо би я робила те, що мені каже мама, то я б не пекла нічого, бо те не вмію, те не зможу. Перше замовлення… Воно (сміється), воно було дуже страшним. Але клієнт повернувся. Став постійним.

А що ти маєш на увазі під тим, що воно було страшним? В тебе щось не вийшло?

Я трохи перфекціоніст… І, я, по-перше, не встигла купити коробку. Я побігла на базар, попросила в жіночки лоточок, вирізала з нього картоночку, поставила туди цей «Спартак», він увесь прогинався. Я подзвонила хлопцеві-замовнику і кажу: «Візьми, будь ласка, з дому дошку» (сміється). Тобто перше замовлення це жаливо було. Він прийшов з дому з дошкою, я йому давай цей «Спартак» на дошку перекладати… Але після цього він у мене ще замовляв «Спартаки», тому, думаю, що торт, в принципі, вдався (сміється).Єдине, що я поставила собі за мету – не робити нічого з мастики. Не люблю мастику. Насправді, для мене важливо бути не гіршою, ніж інші. Я боюсь конкуренції.

Усі бояться. А які у пекарні плани на майбутнє.

Грандіозні! (сміється) Насправді, з найближчих планів – купити форму для еклерів. Я готую еклери за допомогою кондитерського мішка, а  є дуже круті форми. Але вони, на жаль, не продаються в Україні. Але… В мене є подруга, яка їде в Іспанію, і ми з нею лише вчора говорили про ці формочки. Всім везуть якісь шоколадки, алкоголь, а мені – формочки! (сміється) В Києві є одна кондитерська «Honey», найкраща кондитерська в Україні, на мою думку, і саме там я вирішила пекти еклери, бо там вони ідеальні. От у мене один трішки більший, інший менший… А потім я дізналась, що це все просто заливається у формочки і випікається. Далі у планах, навпено, знайти якогось фуд-фотографа…

Розширення штату?:)

Так. Звісно, я розумію, що відкриття кондитерської у моїх планах ще дуже далеко, хоча, загалом є потенційні партнери, ідеї… Але в нас трошки різні погляди на розвиток. Мій ідеал – це маленьке-маленьке приміщення, дуже затишне, де я зможу кожному відвідувачу приділити увагу. Всі кажуть, що мені це швидко набридне, але я вірю, що якщо це мій проект, то ні.

Тобто ти говориш про такий європейський формат кафе, де, грубо кажучи, перший поверх – кафе, а другий – твоя спальня?

Так, так. У мене ця мрія стільки, скільки я себе пам’ятаю. Я не хочу, мати супермодний заклад, де якісь надзвичайні торти. А щоб кожних вихідних до мене приходили ті ж самі відвідувачі, брали ті ж самі тортики, просто, щоб гарно провести час з родиною. Просто я настільки люблю солодке, що хочу, щоб його усі їли! (сміється) А ще мені дуже подобаються французькі кондитерські, але дизайн скандинавський – дуже люблю білий колір. Мама завжди сміється, що це як в палаті №6 психічної лікарні (сміється).

Розкажи, будь ласка, про перемогу на конкурсі кондитерів-аматорів.

Все почалось з того, що до мене зателефонувала організаторка цього конкурсу і запропонувала взяти участь. Я не дуже вірю в себе, але вирішила, що треба спробувати. Треба у всьому брати участь. У мене є такий девіз: якщо не зробиш маєш лише один результат – невдачу, а якщо зробиш – то є вибір, або вийде, або не вийде. Я приготувала торт, який, насправді не дуже вийшов, бо це був лише початок мого захоплення кондитерською справою. Ну і я одразу взяла участь в чемпіонаті. Мама, як завжди, сказала: «Куди ти йдеш, в тебе ж нічого не вийде». Але труднощі, вони ж мотивують. Ну і я обрала один з найважчих рецептів. Перебрала їх купу -  і торт з салом, і з каштанами… Для мене головним було виділятись – не зробити звичайний «Спартак», бо головною вимогою був шоколад. Знайшла блог Олени Коготкової  і вибрала, за її мірками, один з найважчих тортів. На той час, собівартість торту складала близько 300 грн.

Ого, а з чого ж він був?

Там було близько кіло шоколаду різного: білий, чорний, молочний. Багато фундуку, вершки. Мамі я про реальну його вартість не казала. Але я тоді ще не вміла працювати з желатином. І торт не застиг. І ми з мамою запхали його в морозилку. А на конкурсі головною задачею було нарізати торт. І я дуже боялась, що от розріжу його, а він потече. Загалом, серед усіх учасників мій торт був доволі оригінальним, але я розуміла його слабкі сторони. Судді напевно теж, зрозуміли вже, бо я коли хвилююсь, то багато сміюсь, я взагалі багато сміюсь, а тоді просто мега багато. Я мала шостий номер. Дівчата, що виступали раніше вже повторювали свої підготовлені промови (треба було 5 хвилин розповідати про себе), а я розумію. Що промови немає, я вночі не спала, готувала торт, і я нічого не знаю про себе, що говорити (сміється). Для мене взагалі виступати перед аудиторією дуже важко. А тут всі стоять і дивляться на мене і торт, який, можливо, потече. Але нічого, дали мені мікрофон і мене понесло. І тут треба нарізати торт, нарізаю, а він тече. І я розумію, що він дуже смачний, бо вдома зробила міні-версію. Якось гарно виклала його на тарілку і несу суддям , вся дрижу. Там було двоє суддів – шеф-кухар готелю Цитадель Євгеній Сушко і Валентин Штефаньо, кондитер. І він одразу каже – з желатином працювати не вмієш. І от Сушко їсть, і їсть, і їсть. А Штефаньо спробував шматочок і відставив. Наче хороший і поганий суддя. Я виграла майстер-класи від обох суддів. В Цитаделі була два дні підряд на кухні, переробили купу десертів. А от в Ужгород на МК так і не доїхала поки.

Ти виграла на конкурсі кондитерів-аматорів. Чи вважаєш ти себе аматором кондитерської справи?

Так. І напевно ще довго вважатиму себе аматором.

А якого рівня ти повинна досягти, щоб перестати вважати себе аматором?

Нещодавно я пропустила один важливий курс, але обов’язково хочу це надолужити, бо він буде у Львові. Це десять днів, і от коли я пройду цей курс, можливо, перестану себе вважати аматором. Бо після конкурсу це слово до мене дуже прив’язалось.

А що це за день Добра з Ластівкою?

Суть акції полягає в тому, що люди просто пишуть під постом «Творю добро з Ластівка», і потім, методом витягання номеру з під подушки, я обираю когось, хто виграє десерт. Дуже хотілось зробити це без репостів і набирання лайків, а без вигоди. Я зрозуміла, що людям це подобається. Обов’язковою вимогою є те, що вони мають робити добро взамін. І було надзвичайно приємно, коли на четвертий день добра, дівчинка просто принесла мені в подарунок блокнотик.

А бували комічні випадки пов’язані з пекарнею?

Буває таке, що хлопці замовляють торт, для того, щоб потім запросити мене на побачення. Але це смішно і незручно водночас. Хлопці, якщо ви замовили торт, то я ще не повинна йти з вами на каву! Отак і напиши (сміється).

Фото: Катерина Головко

Ігор Устинський

Розмовляла: Олександра Власюк