Домашні стартапи: Солодка Ластівка

Відсьогодні у нас діятиме нова рубрика, де команда Їжоботаніка спілкуватиметься з людьми, для яких їжа – це захоплення, робота, мрія і натхнення водночас. З тими, хто, поки що, не відкрив власний заклад, але завдяки інтернет-павутині тішить оточуючих своїми смачними витворами. І відкриватиме цю рубрику красуня Наташа Ареф’єва та її домашня пекарня «Ластівка» - дівчина, яка вважає своїм хобі здійснення мрій, і впевнено рухається до своєї мети.

Звідки у тебе з’явилось захоплення випічкою?

Напевно, все почалось з того, що подруга (вона дуже любила готувати, а я взагалі нічого ніколи не готувала, навіть,  банально, канапку не могла зробити) завжди  казала, що хлопці люблять дівчат, які вміють готувати. Ну і я слухала, слухала, слухала, а потім, як то кажуть, почала мотати на вус (сміється). І почала потроху вдосконалювати свої здібності, і почала готувати. Чесно кажучи, своїм захопленням завдячую подрузі, хоч я їй і не говорила про то, але це так. Всі хотіли вийти заміж і всі хотіли, як то кажуть, мати увагу хлопців (сміється).

Тоді чому саме солодке? Шлях до серця чоловіка, він же лежить через якесь м’ясо, зазвичай.

Так, через якесь м’ясо. Я навіть не знаю, чому солодке. Я просто сама дуже люблю солодке, а от м’ясо взагалі майже не їм. А готувати, те, що я не їм… На мене також вплинула книжка Деніела Харіса «Шоколад». Це для мене взагалі ідеал. Я мрію про таку кондитерську.

А чому саме «Ластівка»? Я читала десь, що це ім’я собаки?:)

Ім’я «Ластівка»… Завжди казала, що люблю час, коли літають ластівки. Ну тобто…

Перед дощем і ввечері. Завжди вони літають перед сутінками. І от в дитинстві, коли мене питали: «Який твій улюблений час? Ранок, вечір?» А я завжди казала: «Час, коли літають ластівки». І це, напевно, вплинуло на те, що «Ластівка». До того ж, вони дуже енергійні. Я знаю, що на місці всидіти не можу, я повинна увесь час вдосконалюватись, завжди літаю кудись, бігаю, в мене от відпустка навіть – не відпустка, якщо чесно (сміється). Тобто відпустка на роботі, купа замовлень. А якщо я вдень працюю в «Комуні», то вночі приходжу й починаю пекти.

А коли ти спиш?

Ну, десь о третій лягаю, на одинадцяту в «Комуну», десь о пів на одинадцяту встаю.

Ластівки, вони взагалі не зупиняються. Ти колись бачила як ластівки рухаються? Вони весь час просто літають, такі енергійні. Для мене ластівка це якась така галочка, яка увесь час літає туди-сюди, туди-сюди. Ластівок які сидять я бачила, хіба що, на якихось картинках. Ну так, і собака у мене Ластівка. Але названа вона не в честь ластівок, а російською Ласточка - тато запропонував назвати її Ластою. І ім’я отак трансформувалось.

В зменшувально-пестливе?:)

Так. Хоча, ім’я пекарні спочатку було не «Ластівка», а «The Swallow bakery». Починали ми з подругою, на першому Парк-Пікніку. Ми так назвались, і одразу зрозуміли, що для людей це важко. Ну тобто, bakery, ще півбіди, а The Swallow… Насправді дуже важко було. Десь з березня до грудня місяця ми були «The Swallow bakery». І навіть в грудні моя мама не знала, як називається домашня пекарня її дочки (сміється) тому, що не могла запам’ятати назву. І потім був Гармидер і… Ми вперше прогоріли. Тоді було дуже холодно, ніхто не приходив. Організація заходу була дуже хорошою, але місце було невдалим.

А де це було?

Біля Свічкової мануфактури, біля Домініканського собору. Там була незручна місцевість для зимового ярмарку. На вулиці було дуже холодно, 10 градусів морозу і нас було тоді троє – я, подруга і її чоловік. Подруга тоді не витримала і я залишилась одна. Насправді це був переломний момент для мене, бо я хотіла все покинути. Думала, що сама не впораюсь. Але, я не знаю, що дало сили.

Коли ти вперше вирішила, що хочеш продовжувати?

Якщо мені кажуть, що я не зможу – це змушує мене рухатись далі. Я тоді готова все пройти. Я готова йти напролом. Наприклад, мама часто мені каже щось таке… От перше замовлення у мене було торт «Спартак». Мені замовили його три кілограми. До того я взагалі ніколи «Спартак» не готувала. А у мене є така дивна риса – я не боюсь братись за те, чого не вмію. І мама завжди з цього сміється, каже, що я не зможу. Не скажу, що в мене батьки не вірять. Вони в мене вірять, але наодинці – сядуть, поговорять між собою, яка у нас дочка молодець. А мені… Ну, напевно, якщо би я робила те, що мені каже мама, то я б не пекла нічого, бо те не вмію, те не зможу. Перше замовлення… Воно (сміється), воно було дуже страшним. Але клієнт повернувся. Став постійним.

А що ти маєш на увазі під тим, що воно було страшним? В тебе щось не вийшло?

Я трохи перфекціоніст… І, я, по-перше, не встигла купити коробку. Я побігла на базар, попросила в жіночки лоточок, вирізала з нього картоночку, поставила туди цей «Спартак», він увесь прогинався. Я подзвонила хлопцеві-замовнику і кажу: «Візьми, будь ласка, з дому дошку» (сміється). Тобто перше замовлення це жаливо було. Він прийшов з дому з дошкою, я йому давай цей «Спартак» на дошку перекладати… Але після цього він у мене ще замовляв «Спартаки», тому, думаю, що торт, в принципі, вдався (сміється).Єдине, що я поставила собі за мету – не робити нічого з мастики. Не люблю мастику. Насправді, для мене важливо бути не гіршою, ніж інші. Я боюсь конкуренції.

Усі бояться. А які у пекарні плани на майбутнє.

Грандіозні! (сміється) Насправді, з найближчих планів – купити форму для еклерів. Я готую еклери за допомогою кондитерського мішка, а  є дуже круті форми. Але вони, на жаль, не продаються в Україні. Але… В мене є подруга, яка їде в Іспанію, і ми з нею лише вчора говорили про ці формочки. Всім везуть якісь шоколадки, алкоголь, а мені – формочки! (сміється) В Києві є одна кондитерська «Honey», найкраща кондитерська в Україні, на мою думку, і саме там я вирішила пекти еклери, бо там вони ідеальні. От у мене один трішки більший, інший менший… А потім я дізналась, що це все просто заливається у формочки і випікається. Далі у планах, навпено, знайти якогось фуд-фотографа…

Розширення штату?:)

Так. Звісно, я розумію, що відкриття кондитерської у моїх планах ще дуже далеко, хоча, загалом є потенційні партнери, ідеї… Але в нас трошки різні погляди на розвиток. Мій ідеал – це маленьке-маленьке приміщення, дуже затишне, де я зможу кожному відвідувачу приділити увагу. Всі кажуть, що мені це швидко набридне, але я вірю, що якщо це мій проект, то ні.

Тобто ти говориш про такий європейський формат кафе, де, грубо кажучи, перший поверх – кафе, а другий – твоя спальня?

Так, так. У мене ця мрія стільки, скільки я себе пам’ятаю. Я не хочу, мати супермодний заклад, де якісь надзвичайні торти. А щоб кожних вихідних до мене приходили ті ж самі відвідувачі, брали ті ж самі тортики, просто, щоб гарно провести час з родиною. Просто я настільки люблю солодке, що хочу, щоб його усі їли! (сміється) А ще мені дуже подобаються французькі кондитерські, але дизайн скандинавський – дуже люблю білий колір. Мама завжди сміється, що це як в палаті №6 психічної лікарні (сміється).

Розкажи, будь ласка, про перемогу на конкурсі кондитерів-аматорів.

Все почалось з того, що до мене зателефонувала організаторка цього конкурсу і запропонувала взяти участь. Я не дуже вірю в себе, але вирішила, що треба спробувати. Треба у всьому брати участь. У мене є такий девіз: якщо не зробиш маєш лише один результат – невдачу, а якщо зробиш – то є вибір, або вийде, або не вийде. Я приготувала торт, який, насправді не дуже вийшов, бо це був лише початок мого захоплення кондитерською справою. Ну і я одразу взяла участь в чемпіонаті. Мама, як завжди, сказала: «Куди ти йдеш, в тебе ж нічого не вийде». Але труднощі, вони ж мотивують. Ну і я обрала один з найважчих рецептів. Перебрала їх купу -  і торт з салом, і з каштанами… Для мене головним було виділятись – не зробити звичайний «Спартак», бо головною вимогою був шоколад. Знайшла блог Олени Коготкової  і вибрала, за її мірками, один з найважчих тортів. На той час, собівартість торту складала близько 300 грн.

Ого, а з чого ж він був?

Там було близько кіло шоколаду різного: білий, чорний, молочний. Багато фундуку, вершки. Мамі я про реальну його вартість не казала. Але я тоді ще не вміла працювати з желатином. І торт не застиг. І ми з мамою запхали його в морозилку. А на конкурсі головною задачею було нарізати торт. І я дуже боялась, що от розріжу його, а він потече. Загалом, серед усіх учасників мій торт був доволі оригінальним, але я розуміла його слабкі сторони. Судді напевно теж, зрозуміли вже, бо я коли хвилююсь, то багато сміюсь, я взагалі багато сміюсь, а тоді просто мега багато. Я мала шостий номер. Дівчата, що виступали раніше вже повторювали свої підготовлені промови (треба було 5 хвилин розповідати про себе), а я розумію. Що промови немає, я вночі не спала, готувала торт, і я нічого не знаю про себе, що говорити (сміється). Для мене взагалі виступати перед аудиторією дуже важко. А тут всі стоять і дивляться на мене і торт, який, можливо, потече. Але нічого, дали мені мікрофон і мене понесло. І тут треба нарізати торт, нарізаю, а він тече. І я розумію, що він дуже смачний, бо вдома зробила міні-версію. Якось гарно виклала його на тарілку і несу суддям , вся дрижу. Там було двоє суддів – шеф-кухар готелю Цитадель Євгеній Сушко і Валентин Штефаньо, кондитер. І він одразу каже – з желатином працювати не вмієш. І от Сушко їсть, і їсть, і їсть. А Штефаньо спробував шматочок і відставив. Наче хороший і поганий суддя. Я виграла майстер-класи від обох суддів. В Цитаделі була два дні підряд на кухні, переробили купу десертів. А от в Ужгород на МК так і не доїхала поки.

Ти виграла на конкурсі кондитерів-аматорів. Чи вважаєш ти себе аматором кондитерської справи?

Так. І напевно ще довго вважатиму себе аматором.

А якого рівня ти повинна досягти, щоб перестати вважати себе аматором?

Нещодавно я пропустила один важливий курс, але обов’язково хочу це надолужити, бо він буде у Львові. Це десять днів, і от коли я пройду цей курс, можливо, перестану себе вважати аматором. Бо після конкурсу це слово до мене дуже прив’язалось.

А що це за день Добра з Ластівкою?

Суть акції полягає в тому, що люди просто пишуть під постом «Творю добро з Ластівка», і потім, методом витягання номеру з під подушки, я обираю когось, хто виграє десерт. Дуже хотілось зробити це без репостів і набирання лайків, а без вигоди. Я зрозуміла, що людям це подобається. Обов’язковою вимогою є те, що вони мають робити добро взамін. І було надзвичайно приємно, коли на четвертий день добра, дівчинка просто принесла мені в подарунок блокнотик.

А бували комічні випадки пов’язані з пекарнею?

Буває таке, що хлопці замовляють торт, для того, щоб потім запросити мене на побачення. Але це смішно і незручно водночас. Хлопці, якщо ви замовили торт, то я ще не повинна йти з вами на каву! Отак і напиши (сміється).

Фото: Катерина Головко

Ігор Устинський

Розмовляла: Олександра Власюк