Казкова Грушка

Пам'ятаєте грушу, на якій "росли" бублики,  з казки про язикату Хвеську? Так от, така Грушка є у Львові. Але ростуть на ній не бублики, а зефір, брауні, чізкейки, тортики й солоні пироги. Ми поговорили з засновницями цього казкового місця про успіхи й невдачі, цілі та, звісно ж, про випічку.

Початок

Оленка: Почалося все з провалу. Ми вибрали не тих партнерів.

Леся: Я завжди хотіла мати власну справу, а оскільки є досвід роботи у сфері харчування, то у планах були на кав’ярня або ресторан. Звісно, одного досвіду не достатньо, потрібна команда професіоналів, і коли такі люди з’явились, ми вирішили спробувати. На жаль, чи то на щастя (посміхається), у нас виявились різні погляди щодо розуміння суті партнерства та методу ведення бізнесу. В результаті ми з Оленкою залишились удвох. З приміщенням і обладнанням… і досвідом. Вирішили, що не будемо це все просто так залишати.  Могли продати обладнання і повернути собі гроші, але вирішили, що це  добра справа. І вона може привести нас до того, про що ми мріяли.

О. Вирішили не опускати руки, а вчитись новому! В той момент, коли я зрозуміла це кінець, відчула - ми потягнемо, ми в силі. Перебрали мільйон назв. Дуже довго не могли визначитись. Одного разу наша подруга Ореста за кавою запропонувала назву Грушка. І вона прижилась. Це майже так само просто як і яблуко.

 Про випічку

О. Не можу сказати, що все життя цікавилась випічкою – я не аж така домогосподарка. Спокійно було на душі, бо маю маму, кондитера-технолога за освітою і з великим  практичним досвідом. Я все життя була біля випічки, адже ми готували разом. Але лише працюючи тут, відчула - так, у мене виходить. Щоправда, завжди можна передзвонити мамі з приводу технічних питань, адже дуже рідко буває, що рецепт ідеально вдається з першого разу. Звісно, щось просте виходить, але Павлову (торт або тістечко з безе та ягодами й кремом – авт.) я пекла 5 разів, доки отримала ідеальний варіант.

Л. У мене за спиною 7 років роботи у дуже успішній мережі концептуальних закладів “Fest” і один з засновників, Юрко Назарук завжди казав, що якщо ти хочеш добре зробити якусь справу – ти маєш пропустити її через себе. Кожного разу, коли вони відкривали новий ресторан він заглиблювався в його тему, концепцію, дуже багато читав.  От і нам довелося пірнути в це море інформації. На перший погляд випічка – це нічого складного, але навіть у звичайнісінькому чізкейку стільки деталей, що випустиш якусь дрібницю - і у тебе нічого не виходить... Словом, це справді виявилось непросто і нелегко.

О. Але в кінцевому варіанті Ти отримуєш велику винагороду за ці всі «проробки»,бо вже точно знаєш як треба! Коли ти печеш так, а потім інакше, а тоді ще інакше, доки не досягаєш бажаного результату! Справді, це захоплює і надихає!

Л. Чому не завжди все виходить за рецептами з інтернету, та й навіть якщо подруга поділиться власним переписом? Непрописані деталі, також є речі, які є очевидними для досвідчених пекарів, і тому початківець не завжди робить так, як потрібно. Ну й звісно талант та настрій людини, яка це робить має вирішальне значення.

Стандарти

О. Дуже класна відправна точка, коли ти щось десь спробував, воно ідеальне і ти маєш орієнтир. Чудовий варіант спробувати щось в Європі, приїхати і відтворити вдома. Я, напевно, страждаю надмірним перфекціонізмом, але проробки для мене не лише показник смаку. Це також тест на те, як зберігається продукт. Без холодильника, в холодильнику, в вакуумній упаковці. Але бувають і кумедні ситуації. У мене на обвітрюванні стояв зефір – я знала, що він вже несмачний, але лишила для того, щоб подивитись як він себе поведе. Прийшли замовниці, і спробували цей несвіжий зефір, хоча я й запевняла, що не варто. В результаті, сказали, що він чудовий, хоча мені він був вже зовсім несмачним. Мені здається, що я часто цим псую людям враження – даю спробувати щось, але попереджаю: «ну, воно засолодке», «ти спробуй, але це не вийшло». Але просто тому, що вже знаю, як має бути ідеально. Справді, це дуже добре, коли ти ставишся до власної продукції як споживач, але дуже прискіпливий, а не як кондитер, який хоче полегшити собі роботу.

Л. Проблема пострадянської освіти (і не лише кулінарної) – це те, що тобі дають стандарти, і не дозволяють від них відступатись, хоча закордоном, якщо ти вивчаєш базові закони будь-чого, то маєш право на імпровізацію. Кондитери, з якими мені доводилось працювати не раз казали: «ти не розумієш, так не може бути». Але часто не могли навіть пояснити чому ні. Тому відсутність спеціальної освіти – наш плюс, ми не обмежені стандартами, а орієнтуємось на смак.

Замовники

О. У нас найкращі замовники в світі. Дуже щирі і чесні. Ми надзвичайно їх цінуємо. А ще жодного разу не відмовляли в нестандартних замовленнях. Наприклад, недавно пекли мацюпусіньке брауні, щоб матуся вранці привітала свою донечку з днем народження – це тааак мило. Або величезну булочку для гамбургера. Або  7–ми кілограмовий торт, який за смаком мав бути точно таким же, який пече племінниця нареченого. Намордувалааались з ним, зате самі бачили, як гості по три шматки цього торта з’їдали. От недавно дзвонить замовниця і каже: «вчора з’їла ваш чізкейк, а сьогодні вранці прокинулась і думаю: де я його маю взяти той сирник”. Або, наприклад, у нас є замовник грек – бере у нас печиво для своєї кав’ярні, недавно ми йому пропонували нову версію печива, а він каже: «не ображайтесь, але мені не сподобалось» - і таке буває. Але усі ці щирі відгуки дуже надихають і дають розуміння що ми на правильному шляху.

Цілі

О. Хочеться годувати львів’ян справді кльовою випічкою. Щоб не було так, що ти поїхав кудись, щось спробував, повернувся додому – і тобі цього дуже хочеться, а нема де взяти. І нема іншого виходу, ніж пекти це самому. Не кожен хоче і має час цим займатись.

Л. Та і не у кожного вийде. Насправді, це дуже добре, що у Львові багато кондитерських різного формату, які мають свій контингент. І цей кондитерський бум дуже позитивний, але є ще багато вільних ніш. Крім того, з’явилось поняття модної випічки – такі собі модні тенденції в світі солодощів. Хочеться, щоб люди мали можливість спробувати такі новинки саме у нас.

 Увага! Невдовзі стратує новий спільний проект пекарні Грушка та нашого блогу! Слідкувати за оновленнями можна тут

Фото: Ліза Власенко
           Катя Головко
Текст: Саша Власюк

                                                                                                                                    

Домашні стартапи: Cupcakes. Made with love

Сьогодні пропонуємо вам познайомитись з Юлею, яка готує чудові капкейки, навіть попри те, що в майбутньому планує бути... стоматологом. Ми поговорили про випічку, рецепти, а також про те, чому не варто хвилюватись за свої зуби, якщо любиш солодке.

Про випічку

Печу я з самого дитинства. Тому що я жінка, напевно. Це ж в крові у кожної жінки. Але це домашня випічка, нетоварного вигляду. Просто щоб потішити себе солодким. Перше, що у мене вийшло таким красивим, це торт на День народження коханому. Я намагалась вигадати йому класний подарунок, і вирішила, що зроблю його власноруч. Коли почала роздумувати, що саме це буде, то запитала поради у подруги, яка пекла різні смачні штуки. Мій коханий страшенний шоколадо- і кавоман. Тож подруга порадила мені Захер, якого я ніколи не пробувала. І от, я почала шукати рецепт, дивитись різні відео… Цей торт вийшов у мене ідеально гладесеньким з першого разу. Я навіть не думала, що так вийде. Після того, на день Святого Валентина я знову вирішила зробити йому солодкий подарунок – спекти капкейки. Звісно, вони у мене вийшли не такі ідеальні, але випічка мене потроху затягнула. От я і почала пекти капкейки все частіше й частіше. Мама нервувалась, казала, що досить їх вже вдома. Тому я й вирішила спробувати їх продавати.

Про приготування їжі

Коли ти готуєш раз на місяць це класно. Начиталась рецептів, подала м’ясо у червоному вині запечене… А коли це день у день, і за вечір це все з’їдається, а треба готувати тричі, а то і більше рази на день, мити той посуд, то вся ця рутина тебе засмоктує. Саме готувати, бо пекти це для мене кардинально інакше.

Про рецепти

Я не печу торти за рецептами. Придумала, зробила і віддала. Просто питаю у замовника, що йому подобається, а далі імпровізую. Єдине, що я готую за рецептом – це макаруни.

Минулого Різдва я вперше в житті пекла пампухи. Я люблю здобне тісто, щоб воно було пухке і ніжне. Тому готувала їх за рецептом мами мого хлопця, бо моя бабця любить прісні пампухи. Цей рецепт  особливий тим, що в тісто додається ціле яйце, а не лише жовтки, як зазвичай. Бабуся дуже здивувалась такому варіанту приготування, але результат перевершив усі очікування.

Рецепти зазвичай шукаю в інтернеті, але лише на англомовних сайтах. Наші навіть не беру до уваги. Або на французьких сайтах.

Про те, чого не люблю

Я не люблю українську кухню. Лише пампухи. Найбільше з рожею та яблуком.

Тісто без яєць не робитиму ніколи. Це не смачно. Тісто має бути тістом.

Про власну справу

Хочу починати власну справу з чогось маленького, невеличкої точки. Якщо все буде добре – хочу ще одну таку ж. А тоді вже можна думати й про магазин. З високими вітринами, білими з рожевим стінами. І щоранку туди привозили б з пекарні багато капкейків.

Це можна порівняти зі спортзалом. Коли ти ходиш, бачиш результат, то тобі й далі хочеться ходити. Так само і тут, коли я печу, люди смакують, пишуть відгуки, то це надихає розвиватись. А ще мене надихає мій хлопець, який це все куштує.

Про те, чому чізкейк і сирник не одне і те ж 

Підіть в гості до господині, яка готує сирники. Подивіться, як вона бере смачнючий домашній сир, додає туди свіжі яйця, виварює це все. А тоді підіть в ресторан в центрі міста, де беруть сир філадельфія з солоним присмаком, печиво і готують чізкейк. Це ж різні речі.

Про солодощі та стоматологію

Якщо нормально чистити зуби – двічі на день по три хвилини, то можна їсти скільки завгодно солодкого. Тільки тоді страждатимуть уже не зуби.

Домашні стартапи: Солодка Ластівка

Відсьогодні у нас діятиме нова рубрика, де команда Їжоботаніка спілкуватиметься з людьми, для яких їжа – це захоплення, робота, мрія і натхнення водночас. З тими, хто, поки що, не відкрив власний заклад, але завдяки інтернет-павутині тішить оточуючих своїми смачними витворами. І відкриватиме цю рубрику красуня Наташа Ареф’єва та її домашня пекарня «Ластівка» - дівчина, яка вважає своїм хобі здійснення мрій, і впевнено рухається до своєї мети.

Звідки у тебе з’явилось захоплення випічкою?

Напевно, все почалось з того, що подруга (вона дуже любила готувати, а я взагалі нічого ніколи не готувала, навіть,  банально, канапку не могла зробити) завжди  казала, що хлопці люблять дівчат, які вміють готувати. Ну і я слухала, слухала, слухала, а потім, як то кажуть, почала мотати на вус (сміється). І почала потроху вдосконалювати свої здібності, і почала готувати. Чесно кажучи, своїм захопленням завдячую подрузі, хоч я їй і не говорила про то, але це так. Всі хотіли вийти заміж і всі хотіли, як то кажуть, мати увагу хлопців (сміється).

Тоді чому саме солодке? Шлях до серця чоловіка, він же лежить через якесь м’ясо, зазвичай.

Так, через якесь м’ясо. Я навіть не знаю, чому солодке. Я просто сама дуже люблю солодке, а от м’ясо взагалі майже не їм. А готувати, те, що я не їм… На мене також вплинула книжка Деніела Харіса «Шоколад». Це для мене взагалі ідеал. Я мрію про таку кондитерську.

А чому саме «Ластівка»? Я читала десь, що це ім’я собаки?:)

Ім’я «Ластівка»… Завжди казала, що люблю час, коли літають ластівки. Ну тобто…

Перед дощем і ввечері. Завжди вони літають перед сутінками. І от в дитинстві, коли мене питали: «Який твій улюблений час? Ранок, вечір?» А я завжди казала: «Час, коли літають ластівки». І це, напевно, вплинуло на те, що «Ластівка». До того ж, вони дуже енергійні. Я знаю, що на місці всидіти не можу, я повинна увесь час вдосконалюватись, завжди літаю кудись, бігаю, в мене от відпустка навіть – не відпустка, якщо чесно (сміється). Тобто відпустка на роботі, купа замовлень. А якщо я вдень працюю в «Комуні», то вночі приходжу й починаю пекти.

А коли ти спиш?

Ну, десь о третій лягаю, на одинадцяту в «Комуну», десь о пів на одинадцяту встаю.

Ластівки, вони взагалі не зупиняються. Ти колись бачила як ластівки рухаються? Вони весь час просто літають, такі енергійні. Для мене ластівка це якась така галочка, яка увесь час літає туди-сюди, туди-сюди. Ластівок які сидять я бачила, хіба що, на якихось картинках. Ну так, і собака у мене Ластівка. Але названа вона не в честь ластівок, а російською Ласточка - тато запропонував назвати її Ластою. І ім’я отак трансформувалось.

В зменшувально-пестливе?:)

Так. Хоча, ім’я пекарні спочатку було не «Ластівка», а «The Swallow bakery». Починали ми з подругою, на першому Парк-Пікніку. Ми так назвались, і одразу зрозуміли, що для людей це важко. Ну тобто, bakery, ще півбіди, а The Swallow… Насправді дуже важко було. Десь з березня до грудня місяця ми були «The Swallow bakery». І навіть в грудні моя мама не знала, як називається домашня пекарня її дочки (сміється) тому, що не могла запам’ятати назву. І потім був Гармидер і… Ми вперше прогоріли. Тоді було дуже холодно, ніхто не приходив. Організація заходу була дуже хорошою, але місце було невдалим.

А де це було?

Біля Свічкової мануфактури, біля Домініканського собору. Там була незручна місцевість для зимового ярмарку. На вулиці було дуже холодно, 10 градусів морозу і нас було тоді троє – я, подруга і її чоловік. Подруга тоді не витримала і я залишилась одна. Насправді це був переломний момент для мене, бо я хотіла все покинути. Думала, що сама не впораюсь. Але, я не знаю, що дало сили.

Коли ти вперше вирішила, що хочеш продовжувати?

Якщо мені кажуть, що я не зможу – це змушує мене рухатись далі. Я тоді готова все пройти. Я готова йти напролом. Наприклад, мама часто мені каже щось таке… От перше замовлення у мене було торт «Спартак». Мені замовили його три кілограми. До того я взагалі ніколи «Спартак» не готувала. А у мене є така дивна риса – я не боюсь братись за те, чого не вмію. І мама завжди з цього сміється, каже, що я не зможу. Не скажу, що в мене батьки не вірять. Вони в мене вірять, але наодинці – сядуть, поговорять між собою, яка у нас дочка молодець. А мені… Ну, напевно, якщо би я робила те, що мені каже мама, то я б не пекла нічого, бо те не вмію, те не зможу. Перше замовлення… Воно (сміється), воно було дуже страшним. Але клієнт повернувся. Став постійним.

А що ти маєш на увазі під тим, що воно було страшним? В тебе щось не вийшло?

Я трохи перфекціоніст… І, я, по-перше, не встигла купити коробку. Я побігла на базар, попросила в жіночки лоточок, вирізала з нього картоночку, поставила туди цей «Спартак», він увесь прогинався. Я подзвонила хлопцеві-замовнику і кажу: «Візьми, будь ласка, з дому дошку» (сміється). Тобто перше замовлення це жаливо було. Він прийшов з дому з дошкою, я йому давай цей «Спартак» на дошку перекладати… Але після цього він у мене ще замовляв «Спартаки», тому, думаю, що торт, в принципі, вдався (сміється).Єдине, що я поставила собі за мету – не робити нічого з мастики. Не люблю мастику. Насправді, для мене важливо бути не гіршою, ніж інші. Я боюсь конкуренції.

Усі бояться. А які у пекарні плани на майбутнє.

Грандіозні! (сміється) Насправді, з найближчих планів – купити форму для еклерів. Я готую еклери за допомогою кондитерського мішка, а  є дуже круті форми. Але вони, на жаль, не продаються в Україні. Але… В мене є подруга, яка їде в Іспанію, і ми з нею лише вчора говорили про ці формочки. Всім везуть якісь шоколадки, алкоголь, а мені – формочки! (сміється) В Києві є одна кондитерська «Honey», найкраща кондитерська в Україні, на мою думку, і саме там я вирішила пекти еклери, бо там вони ідеальні. От у мене один трішки більший, інший менший… А потім я дізналась, що це все просто заливається у формочки і випікається. Далі у планах, навпено, знайти якогось фуд-фотографа…

Розширення штату?:)

Так. Звісно, я розумію, що відкриття кондитерської у моїх планах ще дуже далеко, хоча, загалом є потенційні партнери, ідеї… Але в нас трошки різні погляди на розвиток. Мій ідеал – це маленьке-маленьке приміщення, дуже затишне, де я зможу кожному відвідувачу приділити увагу. Всі кажуть, що мені це швидко набридне, але я вірю, що якщо це мій проект, то ні.

Тобто ти говориш про такий європейський формат кафе, де, грубо кажучи, перший поверх – кафе, а другий – твоя спальня?

Так, так. У мене ця мрія стільки, скільки я себе пам’ятаю. Я не хочу, мати супермодний заклад, де якісь надзвичайні торти. А щоб кожних вихідних до мене приходили ті ж самі відвідувачі, брали ті ж самі тортики, просто, щоб гарно провести час з родиною. Просто я настільки люблю солодке, що хочу, щоб його усі їли! (сміється) А ще мені дуже подобаються французькі кондитерські, але дизайн скандинавський – дуже люблю білий колір. Мама завжди сміється, що це як в палаті №6 психічної лікарні (сміється).

Розкажи, будь ласка, про перемогу на конкурсі кондитерів-аматорів.

Все почалось з того, що до мене зателефонувала організаторка цього конкурсу і запропонувала взяти участь. Я не дуже вірю в себе, але вирішила, що треба спробувати. Треба у всьому брати участь. У мене є такий девіз: якщо не зробиш маєш лише один результат – невдачу, а якщо зробиш – то є вибір, або вийде, або не вийде. Я приготувала торт, який, насправді не дуже вийшов, бо це був лише початок мого захоплення кондитерською справою. Ну і я одразу взяла участь в чемпіонаті. Мама, як завжди, сказала: «Куди ти йдеш, в тебе ж нічого не вийде». Але труднощі, вони ж мотивують. Ну і я обрала один з найважчих рецептів. Перебрала їх купу -  і торт з салом, і з каштанами… Для мене головним було виділятись – не зробити звичайний «Спартак», бо головною вимогою був шоколад. Знайшла блог Олени Коготкової  і вибрала, за її мірками, один з найважчих тортів. На той час, собівартість торту складала близько 300 грн.

Ого, а з чого ж він був?

Там було близько кіло шоколаду різного: білий, чорний, молочний. Багато фундуку, вершки. Мамі я про реальну його вартість не казала. Але я тоді ще не вміла працювати з желатином. І торт не застиг. І ми з мамою запхали його в морозилку. А на конкурсі головною задачею було нарізати торт. І я дуже боялась, що от розріжу його, а він потече. Загалом, серед усіх учасників мій торт був доволі оригінальним, але я розуміла його слабкі сторони. Судді напевно теж, зрозуміли вже, бо я коли хвилююсь, то багато сміюсь, я взагалі багато сміюсь, а тоді просто мега багато. Я мала шостий номер. Дівчата, що виступали раніше вже повторювали свої підготовлені промови (треба було 5 хвилин розповідати про себе), а я розумію. Що промови немає, я вночі не спала, готувала торт, і я нічого не знаю про себе, що говорити (сміється). Для мене взагалі виступати перед аудиторією дуже важко. А тут всі стоять і дивляться на мене і торт, який, можливо, потече. Але нічого, дали мені мікрофон і мене понесло. І тут треба нарізати торт, нарізаю, а він тече. І я розумію, що він дуже смачний, бо вдома зробила міні-версію. Якось гарно виклала його на тарілку і несу суддям , вся дрижу. Там було двоє суддів – шеф-кухар готелю Цитадель Євгеній Сушко і Валентин Штефаньо, кондитер. І він одразу каже – з желатином працювати не вмієш. І от Сушко їсть, і їсть, і їсть. А Штефаньо спробував шматочок і відставив. Наче хороший і поганий суддя. Я виграла майстер-класи від обох суддів. В Цитаделі була два дні підряд на кухні, переробили купу десертів. А от в Ужгород на МК так і не доїхала поки.

Ти виграла на конкурсі кондитерів-аматорів. Чи вважаєш ти себе аматором кондитерської справи?

Так. І напевно ще довго вважатиму себе аматором.

А якого рівня ти повинна досягти, щоб перестати вважати себе аматором?

Нещодавно я пропустила один важливий курс, але обов’язково хочу це надолужити, бо він буде у Львові. Це десять днів, і от коли я пройду цей курс, можливо, перестану себе вважати аматором. Бо після конкурсу це слово до мене дуже прив’язалось.

А що це за день Добра з Ластівкою?

Суть акції полягає в тому, що люди просто пишуть під постом «Творю добро з Ластівка», і потім, методом витягання номеру з під подушки, я обираю когось, хто виграє десерт. Дуже хотілось зробити це без репостів і набирання лайків, а без вигоди. Я зрозуміла, що людям це подобається. Обов’язковою вимогою є те, що вони мають робити добро взамін. І було надзвичайно приємно, коли на четвертий день добра, дівчинка просто принесла мені в подарунок блокнотик.

А бували комічні випадки пов’язані з пекарнею?

Буває таке, що хлопці замовляють торт, для того, щоб потім запросити мене на побачення. Але це смішно і незручно водночас. Хлопці, якщо ви замовили торт, то я ще не повинна йти з вами на каву! Отак і напиши (сміється).

Фото: Катерина Головко

Ігор Устинський

Розмовляла: Олександра Власюк

Гармидер: а чи було смачно?

   Є така традиційна страва британської кухні, дуже літня, зветься Eton mess, а українською – Ітонський безлад, бардак, заміс… А ще, можна назвати її Ітонським гармидером. І це звучатиме не менш смачно.

   У Львові теж відбувся свій Гармидер – 12-14 червня, у парку ім. Б. Хмельницького. Захід був присвячений молодим українським виробникам. Стенди і ятки з одягом, прикрасами, іграшками, канцелярією та іншими чудовими речами заповнили одну галявину, а на іншій, трохи вище, розташувалась фуд-зона. Звісно, нас, як команду фуд-блогу, вона зацікавила найбільше.

   Насправді, після парк-пікніку, саме фуд-зона видалась доволі скромною. Виглядало справді, як гармидер, бо навколо парк вже готувався до наступної грандіозної події – Альфа Джаз фесту. Але цей гармидер був якимось… незначним. Мало закладів, мало домашніх стартапів, мало лаунж зони, мало відвідувачів. Одним словом – МАЛО! Чудово розумію те, що спека загнала всю фуд-зону в тінь, а основна увага заходу приділялась виробникам, а не кафе чи кав’ярням. Та все ж, назвати Гармидер масштабною чи грандіозною подією язик не повертається. Скромно і не надто людно.

   Звісно, ця скромність не затьмарила блиску деяких учасників. Потішила своїм столиком Білка, яка зовсім недавно отримала дім у ТЦ Роксоляна, що на площі Соборній.

   Смачні страви і красиво оформлений стенд Щось цікаве радували око, а ще, як завжди, жваво працювали хлопці з Альтернативної кави.

   Велику площу займала зона від кафе Sowa – готували коктейлі і сендвічі (ми отримали по шматочку і дуже тому втішились, бо смачно:)), і навпаки – маленьку зона від Green, хоча й представлені були гідно. Були й коктейлі та випічка від Winehouse, а також перекуски від Коло смаку.

   З домашніх стартапів був лише проект КУХНЯ Іннеси Польцевої. У суботу долучився ще один молодий проект Bake my cake.

   Мало не забула – був і велосипед Кави на шпацер. А ще зовсім-зовсім наприкінці притулились Юрашки, які, були не дуже в тему, хоча, це й молодий львівський виробник.

Лаунж-зона була в тіні дерев, і являла собою кілька тюків сіна, куди можна було вмоститись для трапези. Але місця було малувато, а саму зону треба було спочатку знайти. Ми не дуже знайшли, тому всілись їсти на перилах сходів. Судячи з вмісту навколишніх смітників – не ми єдині не знайшли ту зону:)

   Отже, Гармидер насправді дуже крута подія, але цього разу йому чогось бракувало. Важко сказати чого – учасників, відвідувачів чи простору, але бажання застрягнути там на усі вихідні у мене, на жаль, не виникло. А тому, вважаю, що цій події є куди рости, а значить – варто бути і надалі.

Фото:    Катерина Головко

           Лізавета Власенко

Текст: Олександра Власюк

Сонце, літо, румбамбар

   Моє знайомство з румбамбаром, який тоді ще для мене був просто ревенем, сталось, напевно, в років п’ять. Сусідська дівчинка в перерві між іграми принесла з городу ОЦЕ, відірвала листок і почала вправно чистити стеблину. Видовище справило сильне враження, а смак – взагалі незабутнє. Ми просто вмочали стебла ревеню у цукор і їли. І це й досі мій улюблений спосіб його споживання.

  Ревінь змінив ім’я на румбамбар в моїй свідомості вже у Львові. На волинських ринках я ніколи не спостерігала такого засилля цієї рослини.

   Взагалі, там румбамбар знайти важко, перевозити і зберігати його не дуже вміють, а тому зрідка якась бабуся має купку напівзів’ялих коротких стеблинок. У Львові – кардинально інакше. Румбамбар продають від початку травня, це один з перших вісників наближення літа.

   Він має кілька сортів, які різняться за кольором, і продається не лише на ринках, де дбайливі перекупки тримають його товстезні оберемки у відрах, а й у більшості супермаркетів. Румбамбаровий пляцок – безумовна топ-страва травня на львівських кухнях.

  Якщо говорити про страви з румбамбару, то більшість згадає лише про вищезгаданий пляцок, одиниці – про компот, ще хтось – про певні варіації на тему десертів. Але ж насправді ревінь можна використовувати не лише так! З нього готують гарніри, соуси, супи, запікають і подають з морозивом, головна ж фішка, на мою думку – з ревеню можна робити вино! Насправді його смак і текстура дають величезний простір для експериментів, а наявність різних сортів у продажу дозволяє розширити і кольорову гамму.

   Цікаві і незвичні рецепти страв з ревеню Ви можете знайти тут. А ще румбамбар можна вимити, обсушити, порізати та щільно покласти у пакет, щоб відправити в морозилку і радіти травневому смаку цілий рік.

  Ревінь не лише смачний, а й дуже корисний. Дві стеблинки покривають денну потребу людини у вітаміні С. Не бракує йому й інших вітамінів, а ще румбамбар містить багато органічних кислот. Тому його не радять вживати дітям до 2 років і особам, які мають виразку.

  Цікаво те, що люблять румбамбар у багатьох країнах, але лише в Англії є навіть фестиваль на його честь. Англійці мають румбамбаровий географічний трикутник, вигадали спеціальний спосіб його вирощування – для того, шоб зберегти рожевий колір і ніжний смак, а ще, діалектна назва «румбамбар» ну дуже вже нагадує англійський оригінал – rhabarber. Ще один ботанічний місточок між дощовими Лондоном і Львовом.

  Важливий факт: наша модель, Таня, до зйомки не куштувала ревеню ні разу в житті. Але коли спробувала, навіть без цукру, залишилась задоволеною. Ну і на фото ви бачите сорт румбамбару, який так і не стає рожевим – тому він так схожий на лопухи:) Але це не так. Смакуйте румбамбар зараз, печіть пироги, готуйте супи і лимонади та просто жуйте ці стеблинки з цукром, адже його сезон уже закінчується, тому встигніть насолодитись цим смаком весни сповна!

Фото: Ігор Устинський

           Катерина Головко

Модель: Тетяна Довганич

Текст: Олександра Власюк

Щось цікаве

   Щось цікаве – це не зовсім кафе чи кав’ярня. Це, радше, простір. Не, такий собі, один з поширених нині «вільних просторів»-антикафе-коворкінгів (хоч і ці функції він може успішно виконувати), а простір у ширшому розумінні слова.

   Щоразу коли згадую про Щось цікаве, виникає відчуття затишного острівця у серці кам’яного і галасливого середмістя.

   На момент зйомки у нашій розмові промайнуло слово «оаза», але зараз розумію, в чому його неточність – Щось цікаве – простір скла і зрізаних квітів, керамічних та металевих фігур, тканини і паперу. Це, наче, квартира улюбленої бабусі, в якої напрочуд гарний смак.

   Отже, щось цікаве – це простір, до якого веде спочатку коридор, між Львівськими Пляцками та винною крамницею (№ будинку 13). Раніше вхід до однойменної галереї важко було не помітити, через оригінальний стенд. Тепер його нема – і я не знаю погано це, чи добре. З коридору, оздобленого шматочками дзеркал, потрапляєш у двір, який водночас є галереєю – коли нема дощу, там виставляються картини. Зліва - двері у малесеньку галерею-салон, де можна придбати багато цікавих дрібничок. А прямо – двері у цей Простір з великої літери.

   Насправді, Щось цікаве кожного дня, кожної години виглядає по-різному. Іноді там гамірно і людно, іноді тихо і спокійно. Але атмосфера завжди дуже затишна. Часто у Просторі відбуваються лекції, бесіди, презентації. Зараз регулярно діє школа ілюстрації. Але знайти собі місце буде важко хіба під час аж надто людних атракцій.

   Меню. Йти у Щось цікаве для того, щоб ситно пообідати – не найкраще рішення. Але голодними Ви не залишитесь аж ніяк! Багато солодощів, несолодкі пироги, іноді супи, завжди гранола – кожен знайде щось на свій смак. Також трапляється і унікальна випічка: сирник, приготований мамою власника або моркв’яний пиріг від співробітниці галереї.

   І це просто ну дуууже смачно. Один з найважливіших моментів – ціни. Вони смішні. Я вже давно не можу знайти у Львові такий великий чайник чаю з різнотрав’я за 20 грн. Випічка коштує від 15-16 до 35 грн. за порцію. І це все на площі Ринок, де ціни ростуть пропорційно збільшенню кількості туристів!

   Значну частину меню займають напої – це лимонади власного приготування, різні види кави (є навіть Цікава зі спеціями), смузі та соки, а головне – какао з зефірками.

   Випічку, серед якої є не зовсім класичні, але доволі смачні круасани, постачає пекарня Білка. Для тих хто знає, що це – пояснень не треба, а хто не знає – читати тут.

   Щось цікаве – це справді неповторний і унікальний простір, загублений у часі й просторі гамірного й туристичного Львова. Привітні працівники, смачна їжа, безліч цікавих дрібничок та чимала бібліотека якісних книг та журналів – ось мінімум причин знайти це місце, якщо Ви ще там не були, і повернутись, якщо вже бували.

   Фото:      Катерина Головко

              Лізавета Власенко

  Текст: Олександра Власюк